By 
Старший солдат Збройних Сил України Ярослав Спринчак із села Довжок Ямпільської громади відзначений державною нагородою — «Золотим хрестом».
Відзнаку він отримав згідно з наказом Головнокомандувача ЗСУ генерала Олександра Сирського від 3 вересня 2025 року за особисту мужність і відвагу, проявлені під час бойових дій на Донеччині.
Історія цього військового — приклад справжньої відданості Україні, спокійної мужності без гучних слів. У 2016–2017 роках Ярослав проходив строкову службу в Національній гвардії, у підрозділі спеціального призначення. Тоді, як сам згадує, він уперше зрозумів, що означає військова дисципліна, відповідальність і командна робота.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, чоловік перебував на Київщині, де працював разом із вітчимом. Вони чули перші вибухи біля столиці, у Гостомелі та Бучі. Не вагаючись, він повернувся на Вінниччину й одразу прибув до територіального центру комплектування. Ярослав мав резерв першої черги — тож уже через кілька днів став до лав війська.
Спершу служив у десантно-штурмовій бригаді, пройшов важкі бої під Бахмутом, де отримав перше поранення. Після лікування його перевели до інженерно-саперної частини. Саме там, за словами військового, він відчув, що знайшов своє покликання — рятувати життя, працюючи на межі ризику щодня.
«Були різні ситуації. Ми часто виходили на завдання, розміновували території після ворожих обстрілів. Одного разу під час бою ми з побратимом знайшли пораненого бійця майже без свідомості. Надали йому першу допомогу і врятували. За це отримав медаль «За збереження життя». Але тоді я не думав про нагороду — просто робив те, що мав робити», — згадує сапер.
Саме за успішно проведену операцію на Донеччині Ярослава відзначено «Золотим хрестом». Українські воїни тоді зупинили танковий прорив противника — десять одиниць бронетехніки потрапили у мінне поле, яке заздалегідь підготували наші сапери. Ворожий наступ було зірвано, і це врятувало життя десяткам українських солдатів.
Попри численні контузії — а їх у Ярослава сім, три з них офіційно зафіксовані — він продовжує службу. Один уламок біля скроні лікарі так і не змогли видалити, але боєць не здається. Пройшов реабілітацію, відновився фізично і морально, й повернувся до побратимів. Каже, що не уявляє себе поза армією, поки на фронті триває боротьба.
«У кожного з нас є свої настрої, але паніки немає, — говорить він. — Мене тримає присяга народові України. Я давав її у 2016 році, перед матір’ю, і знаю, що зрадити її не маю права. Не хочу, щоб війна прийшла до Довжка чи Ямполя. Для мене найвища нагорода — це коли ми всі повернемося додому живими. Сам можеш не повернутися, але хлопці мають дійти. Оце і є справжня перемога».
У словах цього сапера — вся суть українського характеру. Без пафосу, без гучних фраз — лише тверда впевненість, що своє потрібно боронити. Таких, як Ярослав Спринчак, у цій війні тисячі. І саме на них тримається армія, країна і наше право жити вільно.
Вони не шукають слави, не женуться за відзнаками. Але держава пам’ятає кожного, хто виконує свій обов’язок до кінця.
І «Золотий хрест» на грудях Ярослава — це не лише нагорода, а символ незламності всіх українських саперів, які день за днем розчищають шлях до Перемоги.
Comments