By 
Коли та як розпочався шлях націоналіста та активного патріота Юрія Фільченка, який готовий до дій та самопожертви. Завдяки таким людям Україна залишається незалежною. Він має трьох дітей, та це не стало йому перепоною для того, щоб піти на війну. Навпаки. Юрій впевнений, що мотивація любові до Батьківщини будується на цінності родини.
Фанатський рух та бійка з КПУ
Юрій Фільченко народився у 1986 році у сім’ї робітників маріупольського заводу імені Ілліча. Відповідно, в свої 17 років пішов в університет отримувати спеціальність металурга, що було дуже популярно на той час у місті.
«Я здобув вищу освіту і пішов на завод. Зрозумів, що це не моє. Спробував армію. Відслужив строкову службу у десантних військах у 2008–2009 роках.
Зрозумів, що це цікаво, але грошей там не заробиш», – пригадує Юрій.
Тому знайшов себе на невеличкому підприємстві з хорошою зарплатнею та зручним графіком, який дозволяв займатися особистим розвитком.
Паралельно зі звичайним життям «пересічного громадянина», Юрій вів життя активного націоналіста. Захопився цією ідеологією з 2 курсу університету.
«Якось однокурсники, які були футбольними фанатами/хуліганами, запропонували мені поїхати повболівати за маріупольській клуб. Я погодився, бо любив подорожувати. Це був цікавий та дешевий варіант відпочинку для молодої, патріотично налаштованої людини», – каже Юрій Фільченко.
Просто любити своє місто та країну було мало для молодого парубка. Але ідея піти далі та зайнятися саме політичним рухом, виникла після однієї із сутичок з місцевими комуністами.
У краєзнавчому музею Маріуполя у 2009 році була виставка, присвячена діяльності Української повстанської армії (УПА). Юрій з друзями пішов відвідати її, але там був пікет представників КПУ були проти цієї виставки. Виникла бійка, що закінчилась порваними червоними прапорами та розбитими обличчями з двох боків. Поліція ніяк не зреагувала на це, тому Юрій вирішив, що своїх прав потрібно досягати на вищій площині. У місті діяв осередок політичної партії ВО «Свобода». Там маріуполець знайшов однодумців.
Вуличний активізм 2000-их
«Мій вуличний активізм розпочався з руху «Автономний опір». (Зараз це організація стала більше «ліво» спрямованою, а на початку свого створення вона була консервативною, – ред ). Вони пропонували писати гасла на стінах балончиком, ліпити стікери та проводити акції прямої дії у вигляді маршів присвячених історичним подіям та за тверезість. Це все було у Львові та Києві, і ми намагалися додати Маріуполю теж «життєвих вогнів», – розповідає Юрій.
Але бути націоналістом в той час на Сході було просто небезпечно. Проукраїнські рухи не мали підтримки серед населення, та й ставлення органів влади та навіть СБУ було, м’яко кажучи, не дружнім.
«У Маріуполі було просто «болото», а нас воно не влаштовувало», – визначає чоловік.
Тому він заснував та очолив в Маріуполі спортивно-молодіжну гілку ВО «Свободи», яка мала назву «Сокіл».
«Це було щось на зразок «Пласту», але більш воєнізоване. Це не скаути, це саме рух про підготовку до військової справи. Я служив у десантних військах та міг чомусь навчити хлопців. Футбольні фанати навчались просто битися на вулиці, а ми вивчали щось на зразок диверсійної підготовки», – каже Юрій.
Як тільки в 2013 році в Україні розпочався Майдан, російський сегмент став у Маріуполі поводити себе агресивно. Юрій прийняв рішення діяти більше в обласних містах, подалі від своїх будинків, щоб забезпечити спокій рідних. Але крім своїх поїздок на протести у столицю, він з іншими активістами організовував нічні рейди по Маріуполю, розповсюджував листівки та робив написи балоном на стінах. Мета цих заходів була – створення картинки для населення, що місто підтримує проукраїнський курс та проти будь-яких «республіканських» новоутворень.
«Це неминуло безкарно для мене. Коли сепаратисти захопили будівлю міськвиконкому, роздрукували моє фото з особистими даними. Це було не дуже приємно, бо на той час я був вже одружений та мав двох дітей. Не хотілось, щоб якісь мордовороти спробували їмщось зробити», – розповідає чоловік.
Чому не в армії з 2014 року
Багато хто з патріотів пішов у військо з початком АТО у 2014 році. Але Юрій вирішив залишитись цивільним.
«На той момент було роздратування від маріупольських спецслужб. Вони навіть пропонували нашому осередку «Сокола» працювати неофіційно на СБУ та проводити диверсійні акції проти сепаратистів. Ми були згодні, але вимагали офіційного працевлаштування, щоб мати гарантію компенсацій для наших сімей, якщо з нами щось станеться.Нам відмовили», – каже Юрій.
Тому на той час він вирішив, що в Україні є професіонали, які можуть розібратися з кількома сотнями проросійських активістів у декількох містах на Сході. За думкою Юрія, дії влади були занадто пасивні та нерішучі, тому контроль над вулицею було встановити складно, а ситуація на фронті так і не стала переможною. Тоді він займався сімейними справами.Наприклад, нарешті реалізував у 2015 році переїзд з Маріуполя у Вінницю.
«Ми думали над цим давно, навіть до Майдану. Подорожувати з Маріуполя Україною було дуже складно. Також мене не влаштовував клімат. Подобаються більш прохолодні регіони. Дружину не влаштовувала екологія. Третю дитину в Маріуполі народжувати вона відмовлялась», – сміється Юрій.
Коли ситуація в Донецькій області стала більш стабільною, а «Азов» контролював Маріуполь, відбувся переїзд.
За освітою Юрій інженер. Тому доволі легко знайшов високооплачувану роботу у Вінниці, яка є технологічним центром.Він працював на будівництві, потім в столярній майстерні та всюди займав високі посади.Купити житло допомогли батьки дружини Юрія. Сам чоловік на той час трішки відійшов від вуличного активізму та вирішив, що потрібно спонукати центральну та міську владу до дій, а не діяти самому.
Родина жила мирним життям, насолоджувалась життям та багато подорожувала.Юрій встиг облаштувати будинок та накопичити грошей для нових звершень. Повномасштабне вторгнення рф змінило все.
Від артилериста до оператора БПЛА
«В принципі, я був задоволений тим, як розвивається наша країна. Поволі, але ми йшли добрим курсом. Вулиці міняли назву з комуністичних, створювались патріотичні рухи, відзначались українські свята. Все, за що ми боролись за часів Януковича, реалізувалося. Ми міцнішали для того моменту, що настав у 2022 році», – каже Юрій.
Зранку 24 лютого 2022 року він здавав зміну колезі. Чоловіки поговорили та вирішили, що потрібно зупиняти виробництво у цеху та налаштовуватися на збройну боротьбу.
«Я бачив величезні черги у військкоматах та розумів, що в першу чергу підуть хлопці з бойовим досвідом, а потім знадобляться всі військовозобов’язані. На четвертий день повномасштабної війни мені зателефонували, тому я взяв рюкзак на плечі і пішов», – каже він.
В свою десантну бригаду йти Юрій не хотів.Під час строкової служби він отримав спеціалізацію артилериста.
«Я пішов воювати артилерійським розвідником на максимальний 152 калібр в 110 бригаду ЗСУ. Корегував вогонь по ворогам.Спочатку наш дивізіон працював окремо від бригади на Ізюмському напрямку, а потім в Авдіївці», – розповідає Юрій.
Згодом військовослужбовець перейшов на БПЛА, був спочатку оператором Mavik (дрон-розвідник), а потімFPV (ударний дрон).
Після втрати Авдіївки 17 лютого 2024 року, Юрій вирішив демобілізуватися. Скористався він цим правом, як багатодітний батько, але зізнається, що якщо б командування дало наказ не на шестимісячний відпочинок, а на продовження активних бойових дій, то залишився би.
«З моїм досвідом можна було б претендувати на серйозні посади. Але ж все такі звільнився, бо і тут є чим займатися», – каже він.
Робота з молоддю та роль родини у житті
Зараз Юрій знаходитися в резерві. Однак у цивільному житті продовжує працювати на Перемогу.
«Зараз у мене дві роботи. Перша – робота на київську фірму, яка займається дронами. Там я за пілота, випробовувача та військового аналітика. Дивлюсь, чи будуть їх IT-технології ефективними на полі бою. Друга – інструктор зі спеціальності «Захист України». Я майже кожного дня їжджу по коледжам (це біля 900 студентів, – ред.) та навчаю студентів загальним речам про армію, кібербезпеку та БПЛА», – розповідає Юрій.
Чоловіку вдається вдало комбінувати свою зайнятості, але більше часу він готовий приділяти родині, бо вважає родину основою національної ідеї. Юрій запевнює, що перш за всього йому пощастило з дружиною. Своє кохання він зустрів на одній з націоналістичних акцій в Маріуполі.
«Вона мені одразу сказала, що хоче багато дітей. Я хотів цього також. Наразі зупинилися на трьох. Вона мене підтримує по життю, у нас одна база, ми дуже схожі, тому і всі інші побутові проблеми вирішуються дуже легко», – каже він.
Стосовно багатодітності, Юрій говорить, що попередній план був п’ять дітей. З часом стало менше здоров’я, збільшились ризики для жінки, але все ж таки від мрії подружжя не відмовляється.
«Я вважаю, що воювати коли у тебе немає сім’ї – це трішечки несерйозно. Це юнацький максималізм. Тому я проти того, щоб молоді хлопці йшли на війну. Потрібно вчитися, одружуватися, народжувати дітей, і тоді буде зрозуміло, за що битися та ризикувати життям», – говорить Юрій. Він каже, що коли йшов у військо багатодітним батьком, розумів, що воює за право своїх дітей жити в Україні та бути господарями на свої землі, а не за можливість виїхати за кордон.
«Дім, діти та дерева у мене є. Навіть, якщо щось зі мною станеться, держава буде піклуватися про мою родину.В цілому, можна ризикувати своїм життям. Бо коли людина у 18 років іде на війну і гине – це зовсім неправильно. Коли гине багатодітний батько – це більш правильно. Дорослий та заможний чоловік має досягнути максимуму, а далі повинен просто це захищати», – каже ветеран.
Фото надані Юрієм Фільченком
Comments