«Не планував брати зброю… Але коли ворог ступив на мою землю — вибору більше не було»

Віталій, боєць із позивним «АФОНЯ», — глибоко віруюча людина. До початку повномасштабного вторгнення він не уявляв себе зі зброєю в руках. У нього були інші цінності, інші мрії. Він прагнув спокою, простого життя в гармонії з природою, подалі від шуму й агресії. Мріяв про маленьку хатину в лісі, про своїх улюблених песиків, яких називає «янголами-охоронцями».

Але війна не питає, чи готовий ти. Вона просто приходить. І тоді кожен мусить зробити вибір.

Коли російські війська ступили на українську землю, Віталій зробив свій: пішов захищати Батьківщину. Без коливань і жалю. Вже майже рік він служить у складі 171 окремого батальйону 120 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

В армії він зрозумів те, що багато хто лише відчуває інтуїтивно:

найбільша цінність — це людське життя.
Життя твоїх побратимів, цивільних, які не мають змоги себе захистити. І навіть твоє власне — бо ти ще потрібен тим, хто чекає тебе вдома.

Віталій переконаний, що воїн — це не обов’язково той, хто народився з агресією в серці. Справжнім воїном стає той, хто свідомо обирає шлях захисту, опановує військову науку, постійно навчається і розуміє відповідальність за кожен свій рух.

За мужність і героїзм, проявлені під час бойових дій, Головнокомандувач ЗСУ нагородив Віталія відзнакою “Хрест Хоробрих”. Це нагорода не лише за фізичну витривалість, а й за силу духу. За здатність змінити себе, подолати страх і вистояти там, де багато хто не зміг би.

Історія Віталія — це приклад того, що не обов’язково бути професійним військовим, щоб захищати свою країну.
Не обов’язково мати військовий досвід. Потрібно мати серце. Розуміння, що Україна — це не абстракція. Це твій дім, твої близькі, твоє життя.

Багато людей досі сумніваються, чи варто мобілізуватись. Хтось шукає причини, щоб залишитися осторонь. Але приклад Віталія показує: віра, гідність і бажання захистити — це вже достатньо, щоб стати на правильний бік.

Після Перемоги Віталій хоче повернутися до мирного життя. Оселитися в тій самій хатині, провести час із песиками, вдихати лісове повітря. І знати, що він зробив усе, щоб це майбутнє стало можливим.

А поки — служба. Захист. Відповідальність.

Коли країна в небезпеці — не існує нейтральної позиції.
Хтось воює. Хтось допомагає. А хтось просто спостерігає.
Історія «Афоні» — це нагадування: ти сам обираєш, до якої категорії належати.

Не чекай, коли стане пізно. Дій.