By 
- У третю річницю війни росії розповідаємо про добровольця, який одним з перших прийшов у військкомат у 2022-му.
- Він втратив у бою зір, але після лікування знову підписав контракт і повернувся на службу.
- «Так ніде не вчать, навіть у Британії, як це роблять у моєму підрозділі», — розповідає колишній розвідник вінничанин Артур Відавський.
- Про який підрозділ йде мова і чим він особливий?
Такі, як Артур Відавський, викликають повагу. Він один з тих добровольців, які першими прийшли у військкомат після нападу росії на Україну.
До війни Артур не служив в армії. Працював на будівництві. Йому три рази відмовляли у мобілізації.
— Що говорили? — перепитує Артур. — Казали, чекайте, подзвонимо. І не дзвонили. Я спеціально ходив пішки по вулицях, щоб потрапити на очі «тецекашникам». Думав, може, так дадуть повістку. Тільки за четвертим разом мого приходу у військкомат нарешті мобілізували.
Він просився в елітні війська. Хотів у штурмовики. Щоб потрапити у штурмовий навчальний підрозділ, треба було пройти відбір. Його взяли.
Зі слів, журналіста «20 хвилин», останній писав про багатьох військових, але чи не вперше почув позитивний відгук про підготовку мобілізованих.
— Так надійно ніде не готують мобілізованих, як у 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ, — каже Артур Відавський. Напишіть про це обов’язково, щоб хлопці знали. Я проходив підготовку також у Британії. Але то не те. У 199-му центрі дають більше знань і навиків.
Чим відрізняється така підготовка, чого навчили вінничанина, де і як йому доводилося виконувати бойові завдання, — про все це у розповіді про нашого земляка.
Навчали майже вісім місяців
— Назвіть мені навчальний підрозділ, де б мобілізованих гот ували до бойових дій понад пів року, — каже Артур. — Я знаю такий навчальний центр. У 199-му центрі ДШВ моя підготовка тривала сім з половиною місяців. За цей час ми набули декілька військових спеціальностей. Найперше, штурмовика, кулеметника, гранатометника, командира відділення розвідки. Навіть з парашутом стрибали. Спершу робили це на тренажерах, вчилися укладати парашути, а потім уже з гелікоптера. Було два види стрибків — з висоти 600 і 800 метрів.
— Всі інструктори у 199-му центрі з бойовим досвідом, — каже Артур Відавський. — Кожному з них я вдячний за науку і переданий досвід. Бо це не раз допомагало мені в бою рятувати життя. Те само можуть сказати ті, хто проходив вишкіл у цьому центрі.
Артур каже, що так само гарна підготовка у 132-му окремому розвідувальному батальйоні, куди він прийшов на службу після навчального центру.
— У батальйоні не одразу відправили на бойове завдання, — згадує розвідник. — Спершу тренувалися, набували необхідних навиків. Цей процес тривав півтори місяці. Тільки після того відправили на завдання.
Коли він прийшов у розвідбат, познайомився з білорусом з позивним «Моджахед». Це він дав позивний Артуру — «Вендета». Сказав, що це кровна помста ворогам. На жаль, «Моджахед» загинув у Бахмуті. Було йому тільки 27 років.
Найстрашніший епізод
Артур Відавський разом зі своїми побратимами виконував завдання у тилу ворога.
— Ми з’являлися там, де росіяни не очікували на нас, бо вважали, що та територія контрольована ними, — продовжує розповідь розвідник. — Чи страшно перебувати у такому місці, де навкруг тебе вороги? Чесно скажу, трохи страшнувато.
Він розповів про епізод, який називає найстрашнішим для себе за весь час війни.
На карті їм позначали точку, де мали зайняти позицію. До певного місця групу підвозили на транспорті. Далі доводилося йти пішки. Найкоротша відстань, яку доводилося долати, становила це три кілометри. Бувало, більше. Все залежало від ситуації.
— Відстань невелика, — каже Артур. — Але якщо врахувати, скільки на тобі зброї, амуніції і навіть харчів, то йти з таким багажем непросто. Приблизно 60 кілограмів на собі доводилося нести. Це більше половини моєї власної ваги. На той час я важив сто кілограмів.
Співрозмовник уточнює, що несуть на собі розвідники. Зі зброї це автомат з бойовими «ріжками», штурмова гвинтівка «Форт», реактивна гвинтівка «Бульдог». Харчі теж доводилося брати. У тилу ворога виконували завдання протягом п’яти днів. Бронежилет теж вагу має.
У той день, як тільки вони добралися до вказаного місця, їх обстріляли з кулемета. Вогонь вели з відстані приблизно ста метрів. Вони ще й не встигли облаштувати позиції, як почався обстріл. Єдиною схованкою були дерева і виямки у лісо полосі.
Нарешті кулемет замовк. Розвідники сподівалися, що на цьому все закінчилося. Вони не відстрілювалися. Кулеметник міг подумати, що він зробив свою чорну справу.
Як тільки стемніло, кулемет знов «заговорив». Тепер уже з ближчої відстані. До позиції розвідників було приблизно 70 метрів.
— Кулеметник стріляв по нас з поля, ми знаходилися у лісо полосі, — каже Артур. — Стріляв трасуючими кулями. На той час нас було двоє. Коли відбувався спалах, ми бачили лице кулеметника. Пережили таке пекло, що словами не передати. Кулеметник вистрелив дві лєнти і після того все затихло. Ми могли відстрілюватися. Але тоді ви казали б своє точне місце перебування. А так він вів вогонь зліва направо хвилею.
Військовий дотепер дивується, як під таким суцільним вогнем йому з побратимом вдалося залишитися живими.
Ту ситуацію називає найстрашнішою у порівнянні з іншими, які довелося пережити під час війни. Навіть тоді, коли втратив око, не було так страшно.
Офіцера не встигли сховати
Три виходи у тил ворога здійснив навесні 2024-го Артур зі своїм відділенням. Кожен — по п’ять днів. Завдання стояло таким чином: розвідники закріплювалися на певній ділянці. Якщо ворог їх виявляв, ведуть вогонь до того часу, поки не підійдуть нові сили. Так наші військові відтісняли росіян і відвойовували зайняті ними території.
Після двох перших виходів розвідник Відавський повернувся із завдання, як каже, цілим і неушкодженим. Насправді це була велика удача. Десять днів боїв і без поранення — йому справді поталанило.
Третій вихід став для нього невдалим. Окупанти не сподівалися, що на їхню територію зайшли наші розвідники. Почувалися вільно, автомати носили на плечі, не очікували зустріти наших військових. Тим часом наші знищували їх. Тіла приховували.
— У той день ми побачили, як по дорозі за селом йдуть троє окупантів, — розповідає розвідник. — Один з них — офіцер. Ми їх знищили. Але сховати тіла не встигли. Вбитих побачили інші росіяни, які проїжджали по дорозі. Через деякий час у небі з’явилися дрони. Раніше їх не піднімали, бо росіяни не сподівалися, що на окупованій ними території є воїни ЗСУ. Після того почався обстріл з артилерії. Ми перебували в той час у лісо полосі.
Один із снарядів влучив Артуру у праве око. Сталося це 21 травня 2024 року.
Каже, під час обстрілу, крім нього, поранило ще двох побратимів. Відходили четверо бійців.
— Четвертий не був поранений, але він перебував у пригніченому стані, — говорить військовий. — Його треба було вивести з того пекла. Це теж приклад того, як у батальйоні ставляться до своїх людей.
Служить у роті роботизованих комплексів
У визначеному місці поранених розвідників чекав транспорт. У медичних документах записано, що поранення Артур дістав о 18.44. Його доправили на стабілізаційний пункт «Селидово». Там надали допомогу. Сталося це о 23.10.
Врятувати зір лікарям не вдалося. Розвідник лікувався у Києві, Вінниці, але…
Незважаючи на це, Артур вирішив повернутися до війська.
Щоправда, уже не у свій підрозділ. Знайомі підказали, що його можуть взяти на службу у 421-й окремий батальйон безпілотних систем. Колишньому розвіднику не відмовили.
Нині він на посаді сержанта з матеріального забезпечення. Роти наземних роботизованих комплексів. Каже, його завдання забезпечити військових усім необхідним — від технічних потреб до харчування та обмундирування.
Ще одна інформація про нашого відважного земляка. Артуром Відавським мають пишатися у вінницьких школах: у школі №35 він починав навчання, а закінчував школу №14. Гарно відгукується про вчителів названих закладів. Вдома його з нетерпінням чекають дружина і маленька дитина.
— Ти ж міг уже звільнитися з війська, бо на те є поважна причина, — кажу Артуру.
— Звичайно, міг би, але хтось же має вигнати окупантів з нашої землі, — говорить військовий. — Чи просила дружина залишитися вдома? Дуже просила, бо одній важко доглядати за дитиною, якій тільки два роки. Але я пояснив їй і вона все зрозуміла. Так само, як це було на початку війни.
Comments