By 
Піхотинець Сергій із позивним «Зять» — один із тих бійців, які прийшли до 120-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ не за мобілізацією й не через наказ. Він прийшов тому, що так підказало серце.
Ще у березні 2022 року Сергій хотів добровільно стати до війська. Сім’я вмовляла залишитись удома, стримувала як могла. Але 14 липня росія завдала удару по Вінниці — дню, який став для багатьох точкою неповернення. Наступного ранку Сергій уже стояв у частині. Мотивований, рішучий і свідомий того, що має зробити.
У складі 5-го батальйону 120-ї бригади він пройшов Харківщину, оборону кордону та одні з найжорсткіших епізодів сучасної війни. Перші обстріли, перші «прильоти», перші зустрічі з тим, що тепер називають новою реальністю фронту — війною дронів. Тоді хлопці ще майже не знали, що таке FPV, а сьогодні — це один із головних факторів бою.
«21 день на позиції», — так коротко «Зять» описує свій останній вихід.
Ранок починався з артилерії. День — зі скидів і танкових ударів. Вечір — із нових хвиль атак піхоти. Російські штурмові групи гнали вперед людей як одноразовий матеріал, без жодної цінності людського життя, під крики й матюки своїх командирів.
Попри все це Сергій продовжує стояти на позиціях. Для нього служба — не просто обов’язок. Це про дім, про землю, про моральне право жити у своїй країні.
«Не важливо, з якої я області. Це моя земля. До мене додому прийшов клятий окупант», — каже військовий.
Його історія — одна з багатьох, але водночас унікальна. Вона нагадує: українська оборона тримається не лише на техніці та стратегіях, а передусім на людях. На тих, хто зробив вибір сам — тоді, коли міг би залишитись осторонь, але не захотів.
Comments