By 
Танкіст з позивним «Сивий» розказав про свій бойовий шлях, полон та повернення на фронт
Звільнений з полону танкіст 14-ї бригади Національної гвардії України «Червона калина», що базується на Вінниччині, повернувся до війська. Роки полону не зламали бійця. Приховуючи свою зовнішність та справжнє ім’я під псевдо «Сивий», він розказав про своє рішення у ексклюзивному інтерв’ю.
Бізнес приносив більше грошей, ніж армія
«Сивий» народився у Львові 1989 року. Отримавши вищу освіту, працював торговим агентом. Створив родину. У часи правління екс-президента Віктора Януковича, коли економіка України впала різко вниз, вирішив змінити напрям діяльності. Спочатку пішов працювати різноробом на виробництво скульптур з граніту. Освоївши потрібні навички, почав самостійно виготовляти гарні речі на своєму подвір’ї. Захоплення переросло у бізнес. За 8 років до повномасштабного вторгнення «Сивий» заснував свою фірму з виготовлення підвіконь, столів, пам’ятників та займався їх продажем. У 2021 році «Сивий» навіть брав участь у міжнародній виставці у Києві, де презентували свою продукцію представники різних європейських країн.
«Бізнес йшов дуже добре. Грошей приносив більше, ніж нині служба в армії», – посміхається чоловік.
«Окрема танкова рота Вовка»
«Сивий» зізнається, що був далекий від армії, ніколи не цікавився зброєю та військовою технікою.
«Якби не кацапи, жив би собі спокійно», – говорить він.
Але все змінилося в один день. Повномасштабне вторгнення бізнесмен зустрів на підприємстві у колі колег та друзів.
«Ми сіли з хлопцями, стали міркувати. Всі вирішили піти боронити Україну. Хто в ТРО, хто в ЗСУ, а я – в Національну гвардію», – говорить він. Потрапив доброволець у в/ч НГУ 3115, яка базувалась у Закарпатській області.
Перехід від цивільного життя до військового для «Сивого» був легким. Він каже, що це сталося завдяки мотивованим та хоробрим чоловікам, які були поряд з ним.
«Служити разом з таким добровольцями було не просто приємно, а почесно. Це були кращі люди, еліта нації. Вони розуміли, куди вони йдуть та чим будуть займатися», – каже «Сивий».
Але бійців його частини спочатку призначили охороняти різноманітні стратегічні об’єкти подалі від фронту. А він прагнув активних дій.
«Я та мої друзі перевелись в «Червону калину». Дехто пішов у мінометний розрахунок, хтось у піхоту. Я на початках займав посаду радіотелефоніста», – пригадує він.
Але посада була лише формальна. У той час формувалась «Окрема танкова рота Вовка», куди «Сивий» пішов одним з перших та став командиром екіпажу.
Танкісти НГУ виконували бойові завдання на різних напрямках, «Сивий» нищив окупантів на Запорізькому.
«Була мотивація гарно їм «наваляти», – всміхається він.
У полоні відчув, як росіяни «люблять» танкістів
Один з бойових виходів для «Сивого» скінчився провалом. Він потрапив у полон. Це сталося в 2023 році під час активної фази контрнаступу.
«Були вагомі втрати. Багато хто загинув. Один танк згорів повністю, разом з екіпажом. А ми налетіли на позиції росіян. Влучили по нам декілька пострілів з СПГ та ще чогось. Перевернулись ми просто у окоп росіян», – говорить він.
Так для танкіста розпочався полон. Перших два місяці провів у ямі на голій землі. Був постійно зв’язаний та битий кожного дня.
«Відчув на повну, як росіяни «люблять» танкістів. Постійно били, кожний ранок приходили їх «Z-штурмовики» (переважно російські засуджені за важкі злочини, – прим. ред.) та «розважались» з нами. Одного разу хотіли засунути колючий дріт в анальний отвір», – говорить він.
Знущання були дуже жорстокими, за межами людяності. Однак запам’яталась бійцю фраза, сказана одним дагестанцем: «Та все ми розуміємо, самі з руськими 9 років воювали».
Потім «Сивого» та побратимів, які залишились живими після тортур, етапували до комендатури в окупованому місті Токмак. Там почались допити. З одного з них він повернувся в такому стані, що два тижні не міг ходити.
«Вижив лише тому, що хотіли обміняти «польовим обміном». Не везти в колонію чи тюрму, щоб провести офіційним військовополоненим, а обміняти швидко на своїх такої же категорії. Так не вийшло. Тому спочатку живим взагалі віддавати не хотіли. Я думав, що просто прикопають десь там», – каже танкіст.
Однак згодом військовополоненого перевезли до Горлівської колонії, де він утримувався в бараці №5.
«Умови були просто жахливі. Вікна заклеєні газетами, всюди блохи та воші. А ще була незабутня «прийомка», де сильно відгамселили», – говорить «Сивий».
Також дуже неприємно вразило те, що у полоні не всі свої, виявились по-справжньому «своїми». Дехто крав речі, міг за декілька пряників та цигарку звести наклеп чи просто здати товариша.
«Це мене просто шокувало. Але у той же час я зустрів хороших хлопців, бійців з високими моральними цінностями… Я часто кажу, що якщо б не побратими у полоні, з якими можна поспілкуватися, поговорити щиро, я б просто збожеволів», – розповідає він.
Також запам’яталась Горлівська колонія особливим ставленням її начальника на прізвище Демура.
«Якось нас рахували. Йому здалось, що я повільно вийшов зі строю та сказав «Я». За це він відвів мене на вахту, де разом з поплічниками збив з ніг та топтав на землі берцями. Потім так само зробив ще декілька разів, як він казав, «для профілактики», – пригадує «Сивий».
Далі було нове місця утримування, новий етап.
Про своє перебування у Кіровській колонії, він говорить так, що це було «лайтове місце».
«Там зустрів ще більше освічених та хороших людей. Познайомився з «азовцями». Їх віра у те, що все буде добре, надихала мене. Вони зробили великий внесок у моє рішення залишитись у війську після обміну», – каже захисник України.
Зі сльозами в Україну
З грудня 2024 року з Кіровська почались етапи у рф. Це був час емоційних переживань, бо кожний знав, що сьогодні чи завтра його можуть відправити кудись на північ.
«Я і сам вже був готовий їхати годувати ведмедів. Пісня навіть така є: «Спугнуть бандерівці сибірським холодком», – сміється «Сивий».
На північ, а точніше – до Сибіру, він все ж таки поїхав, але не у СІЗО, а на обмін. Там, на Алтаї (Республіка Алтай, на кордоні з Монголією та Китаєм – прим. ред.) у літак посадили й інших українців, яких міняли з того віддаленого від цивілізації страшного міста, та повезли у Білорусь. Але до того була складна процедура, яка відбувається перед кожним обміном.
«17 травня 2025 року нас повели до штабу Кіровській колонії та питали, хто хоче відмовитися від обміну. Потім розділи наголо, зробили фото, на яких було видно, що ми без синців. Наступного дня ми поїхали до Ростова, а після – на Алтай», – пригадує він.
Лише коли «Сивому» дозволили у автобусі на території Білорусі зняти з голови та рук скотч, він повірив, що це справді обмін. А коли побачив українські прапори в Чернігівській області – радів, як дитина та плакав одночасно.
Війна не закінчилась
Проходячи реабілітацію, «Сивий» остаточно усвідомив, що він хоче повернутися у військо.
«Для мене війна не закінчилась. Є бажання допомагати своїй державі надалі. Я побачив, що робиться в Україні зараз. Хтось тікає через Тису та жаліється, як тут йому нестерпно, а хтось страждає у полоні. Мабуть, пригадуючи друзів, які досі у неволі, я і пішов воювати знов», – каже він.
Найскладнішим виявилось вмовити дружину.
«Були сльози та нерозуміння. Але потім вона збагнула, що все одно мене вдома не втримає», – говорить «Сивий».
У його рідній частині повернення героя зустріли з пошаною. Побратими були раді зустрічі, а особливо – командир танкової роти Михайло Квітка.
Зараз «Сивий» на Покровському напрямку та виконує бойові завдання.
«Поряд зі мною – мотивовані люди. Ситуація важка, але всі тактичні успіхи росіян обумовлені тим, що їх командування просто намагається «закидати нам м’ясом». На штурми ідуть не навчені люди та гинуть. Вони людей не бережуть, а наша лінія оборони міцна. Так, у нас теж втрати, але не все так погано, як говорять деякі ЗМІ. Ми тримаємось. Я впевнений, що ми точно не програємо цю війну. Більше хвилююсь за тил, щоб він не провалився. А хлопці на передовій вистоять, бо загартовані різними ситуаціями», – наголошує «Сивий».
Comments