Начальник зв’язку Вінницького ТЦК про шлях від авіації до війська

«Люблю народ і колорит України»: історія Сергія Нестерова

Сергій Нестеров тривалий час служив у Військово-повітряних силах України. У 2005 році завершив службу й вийшов на пенсію. Але після початку російської агресії у 2014 році не зміг залишатися осторонь. Через травму тоді не долучився до війська. Проте, відновившись, повернувся до лав Збройних сил – у 59-ту окрему механізовану бригаду, щоб знову стати до захисту України. Нині він обіймає посаду начальника зв’язку Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Про це повідомляється у дописі Вінницького обласного ТЦК та СП.

За етнічним походженням Сергій Нестеров – росіянин. Проте Україну він обрав ще у 1985 році, коли приїхав навчатися в Харківське вище військове авіаційне училище радіоелектроніки. Каже, що з першого дня закохався в цю країну й вирішив залишитися назавжди. Зараз ділиться, що більшою мірою відчуває себе українцем. Хоч іноді й ловить себе на тому, що не завжди впевнено у розмові, бо забуває як будуть слова українською.

Він добре знає, що таке життя по обидва боки кордону, і переконаний: причиною війни стало прагнення кремлівського керівництва відновити імперію.

«На мою думку, це рішення керівника країни ворога, це його намагання знову створити російську імперію. Оце бажання, яке стоїть у нього над здоровим глуздом, і було поштовхом до повномасштабного вторгнення в нашу країну.   Напевно, ще й заздрість, бо ми свого часу знову стали вільні. Тож для того, щоб населення ворожої країни не відчувало себе приниженим, не думало, що живе гірше, ніж ми, політичною верхівкою було ухвалено рішення про вторгнення в Україну. Щоб зберегти свою владу, бо народ може і повстати. Мабуть, ще от цей фактор зіграв роль»

Коли у 1990-х військовим пропонували повернутися до росії чи Білорусі, Сергій навіть не роздумував. Поділився, що не мав жодного бажання їхати. Його життя й служба були пов’язані тільки з Україною.

Після 2014 року він повністю припинив спілкування зі своїми колишніми однослуживцями з росії.

Тоді я мав травму ноги і змушений був лежати. З’явився час для телевізора й ноутбука, і ось в «Однокласниках» (нині заборонена в Україні російська соціальна мережа — ред.) почала нестися ця хвиля негативу на нас (українців), образи якісь, і я вирішив, що мені це інформаційне сміття не потрібне».

Він швидко зрозумів, що щось доводити марно.

«Я бачу все на власні очі, а він звідти намагається довести мені, що краще знає. Такого не може бути за визначенням. Метати бісер перед свинями вважаю нижчим за свою гідність. Тому я припинив усе спілкування, мені легко і спокійно. Їх не переконати, поки не гримне грім, після якого вони прозріють.».

Сьогодні Нестеров відповідає за зв’язок у територіальному центрі комплектування. Попри ризики, спроб вербування, каже, не було. Досвід допомагає розпізнати небезпеку.

У 2017 році він певний час служив у складі 59-ї окремої механізованої бригади в Маріуполі.

«У мене невеликий досвід участі у бойових діях, але певний період я перебував у складі 59 окремої механізованої бригади, 2017 рік, місто Маріуполь. Я просто виконував свою роботу».

Коли запитуєш, за що він любить Україну, на мить замислюється й посміхається:

«Почуттів більше, ніж у мене є слів, якими я це описав би! Люблю народ України, колорит, кухню люблю українську (сміється). Тут вільно дихати, і я почуваю себе людиною, от це головне. Люблю!».