«В армії хотіла бути з дитинства»: історія вінницької військової на псевдо «Весна»

У 59-й окремій штурмовій бригаді безпілотних систем ім. Якова Гандзюка розповіли історію про військовослужбовицю на псевдо «Весна», яка пройшла бої на Донеччині та Миколаївщині.

«В армії хотіла бути з дитинства. Закінчила медичний коледж. Працювала в судово-медичній експертизі. Згодом – старшою медсестрою у дитячому садку. Звідти і пішла на війну. На вулиці – 2022-й рік. Хотіла і 2014-го, та не могла: син сильно захворів.

6 вересня 2022-го потрапила в навчальний центр «Десна». Мала тоді 47 років. Від їжі спочатку відмовилася – стрес. Чай, печиво – не більше. Але я – людина, яка швидко адаптовується. Тільки фізично було важко. Місяць в «Десні» плюс три тижні в Славуті, де готували на бойового медика», – розповідає військова.

Жінка каже, що у неї були два інструктора-британці. «Свєта, ти зможеш, казали». Але на полосі перешкод військова, перед стіною, взяла автомат, розвернулася і пішла.

«В листопаді 2022-го була зарахована в десятий батальйон. Потрапила в деокуповане село Веселе на Миколаївщині. Приходили бабусі. Роздала майже всі ліки.

На півдні не затрималися. Перекинули на Донеччину. Перший поранений – контузія. Повезла в Покровськ. Складно було тому, що не знала тоді місцевих локацій. Інша проблема – миші. Це в Калиновому, коли в бліндажі жила. Сидиш, фарбуєш обличчя, а вона на тебе дивиться. Ловила книжками цих тварин і викидала.

Пішла на евакуацію. Карлівка, магазин «Аліса». Бачимо двох важкопоранених бійців. У нашу машину не помістяться. Добре, що одного взяли хлопці з танкового батальйону. Поклала руки під спину. Вона вся в крові. Але довезли – вижив», – розповідає Світлана.

Жінка каже, що по життю вона оптимістична людина. Але заплакати може в несподіваній ситуації. Тільки не ридма.

Коли її сину кажуть, що мама на війні, вона відповідає так: «Їй це подобається». І додає фразу, якою «Весна» пишається: «Вона на своєму місці».

«Шкода, але в армії багато людей, які не хочуть виявляти ініціативу.

Чоловік помер позаторік. Синові було важче пережити втрату. Я це пройшла «в робочому порядку». Не мала розкоші довго сумувати.

Аби відпочити, мені не потрібно багато часу. Але завжди знайду його для того, аби гарно виглядати. Люди в тилу переконані: якщо ми на фронті, то маємо бути занедбаними зовні і почуватися регулярно погано. Дурниці.

Чесно – не знаю, що робитиму після війни», – підкреслила Світлана.